Колишній у мішку

Зовсім нещодавно я й подумати не могла почати писати про себе. Моє життя було таким, як й в кожного. Я просто працювала, просто жила, а мій кожний наступний день був майже ідентичний попередньому. Такий собі день бабака. Такий стан речей був майже всі роки після мого розлучення. Після того, як Леонід пішов, я стала вільною жінкою У всіх прекрасних і жахливих проявах цієї свободи одночасно. Проте все розбилося, наче хрусталева куля, після однієї зустрічі в кафе.

Я не бачила Леоніда з часу нашого розлучення. Так, мені настільки щастило. Звісно, я підглядала як там у нього справи в соцмережах. Та він і раніше не був надто активний там, а зараз виставляв виключно роботу. Він – фудфотограф, досить успішний, але по його фотографіям ну зовсім не розібрати що з ним і, головно, хто з ним. Все покрито загадкою. І хоч я вже давно не відчуваю нічого до нього, але ні-ні та промайне думка: "А шо там Льончік?".

Зараз він сидів у кав'ярні з другом і щасливо сміявся (видно, про бабів патякав, гад такий). Хвилин п'ять я розмірковувала, чи підійти привітатися? Все ж не чужі люди один для одного. Чи все ж таки втекти від гріха подалі, роблячи вигляд, що не помітила/не впізнала?

Вирішила підійти. Я ж доросла і вихована людина. Самодостатня, майже. Я видихнула, швидко встала з-за свого столу й попрямувала до Леоніда з товаришем достатньо стрімко, щоб не передумати. Та коли я була настільки близько, що можна вже натягнути на обличчя найщирішу посмішку, на яку я тільки здатна зараз, я пригальмувала. Мене просто заціпило. Я зрозуміла, що поряд з моїм колишнім чоловіком сидить далеко не друг. Не товариш. Не родич.

Той грайливо називав його Лео, майже непомітно гладив по руці і дивився на нього закоханими очима. Що тут може бути незрозумілим? Це його нове кохання. Мого колишнього Льончіка, його теперішнього Лео.

Вся моя рішучість для простого ввічливого привітання самодостатньої жінки випарувалася. Мені здалося, що я навіть чула це, немовби різко спускається повітря із кульки. Мої очі округлилися, обличчя перекосило. Я відчувала ці зміни у міміці, та не могла нічого з цим зробити. 

Судячи з усього, я все ж таки голосно видихнула. Льончік, чи вже Лео, та його партнер здригнулися й подивилися на мене.

– Марто... – промовив Леонід.

Я вивернулася з обіймів оціпеніння. Зробила глибокий вдих й швидко промимрила:

– Привіт, Льонь, – і чкурнула до виходу з кафе.

– Привіт... – невпевнено відповів колишній. – Стій, Марто!

Та я не слухала. Можна я повернуся до стану дорослої й самодостатньої трішки пізніше? Зараз я не можу. Чесно.